Казимир Малевич: внутри черного квадрата
Он игнорировал простой карандаш, а первой кистью были аптекарские, которые предназначались для смазывания горла во время дифтерита. Придумал супрематизм (цветные геометрические фигуры, соединенные между собой без всякой логики), гранчак (гранчатый стакан) и "многослойность красок". Почти в каждой работе – ломаный штрих, а еще – крест, овал, круг. Акцент на цвете и форме.
Далее текст на языке оригинала
Казимир Малевич (23 лютого 1879 — 15 травня 1935) обожнював українську кухню, особливо борщ з квасолею та вареники з вишнею. Розмовляв польською, російською, українською. Писав картини, вартість яких на сьогодні становить десятки і сотні мільйонів доларів, зокрема "Чорний квадрат" — чотириста п’ятдесят мільйонів. На дозвіллі наспівував "Гуде вітер вельми в полі". Пісню виконував басом.
КОНОТОПСЬКИЙ ДЕБЮТ
У Конотопі, як завжди, пахло салом та часником. На базарах стовбичили лискучі жіночки-сальниці й продавали круглий, мов бубон, сальтисон, шинку, кров’янки та круп’янки. Казик купував п’ятачок ковбаси і тараньку (дві копійки штука). Рибину брав велику, з жирним хребтом та ікрою.
Поки його батько — інженер, фахівець із цукроваріння — пропадав на заводах, а мати дбала про оселю та дітей (у родині їх було чотирнадцять), Казимир вештався з друзями, перемальовував з журналу "Нева" та вбирав у себе краєвиди.
Конотоп мав дві проблеми: восени розповзалася густа клейкувата багнюка, влітку здіймався порошкоподібний пил. Варто було якомусь дядькові випхатися на возі, пилюка накривала візника, його конячину, дахи навколишніх хат. Головна вулиця звалася Невським проспектом. На ній відпочивали свині з поросятами.
Саме у Конотопі Казик написав картину "Місячна ніч". На полотні — напівтемрява, апатична річка, припнутий до берега човен. Друзі нишком від автора віддали роботу в канцелярський магазин, що на Невському, і зовсім скоро човник замайорів у вікні. Перехожі з цікавістю розглядали, оцінювали, а Казик стояв неподалік і страшенно хвилювався.
Побоювався, що упізнають в ньому митця. За тиждень "Місячну ніч" придбали за п’ять карбованців (на ці гроші можна було щодня купувати по кільцю ковбаси), а господар попросив намалювати ще одну "ніч", але з вітряком. Юнак зобразив гай з лелеками, який теж було вихорцем продано.
Батько Северин і слухати нічого не хотів про професію художника. Вважав: рано чи пізно всі малярі опиняються за ґратами. Тож слід закінчити агрономічне училище та вибиватися в люди. Казик мрії не полишав, благав написати листа до Московського художнього училища. Северин зробив вигляд, що відніс писанину на поштову станцію, а сам поклав прохання до шухляди. За кілька місяців вдав, що отримав відповідь, в якій вказувалося: місць нема.
Хлопчина до повноліття жив в Україні та проймався її величчю. Спостерігав за кольоровими одежинами дівчат, які пололи буряки. За нареченою та її дружками у барвистих стрічках. За Києвом, куди батько возив на контрактовий ярмарок. Там угледів особливе полотно. На ньому жіночка чистила картоплю, а поруч — горщик та лушпиння в’юнкою стрічкою.
Та й саме місто здавалося дивовижним. Високі цегляні будівлі, старий Дніпро, біляві пароплави. Селянки човниками перепливали широченну річку, везли масло, молоко, сметану. Шикувалися в ряди й створювали неповторний колорит.
Хлопчина жив сільським життям. Частенько натирав окраєць часником та бігав босоніж, залишаючи черевики вдома. Між цукром та медом завжди обирав мед. Разом із селянами розмальовував печі. Хвацько зображував коників та фіалки. Радів матусиному подарунку: етюдному ящику, в якому п’ятдесят чотири фарби. Там і смарагдовий, і зелений, і охра…
КУРСЬК — ЛЕФОРТОВО — МЕЩЕРСЬКЕ
Невдовзі родина вкотре переїхала. Цього разу до Курська. Там вісімнадцятирічний юнак влаштувався креслярем в управління Московсько-Курської залізниці й затесався до художнього гуртка. Щоранку юні малярі ходили на етюди. Будь-якої пори року: взимку, восени, влітку. Дорогою сперечалися про все на світі. Сердечно згадували Україну.
Обідали фунтом сала, головкою часнику, копченою грудинкою та французькими булками. Для апетиту — фляжка нерукотворної. На десерт — глечик топленого молока, яке смакувало краще за всі пундики та марципани.
З Казимирою Зглейц (обраниця була тезкою) повінчався у січні 1902 року в храмі Успіння Богородиці. У пари вже було дитя — хлопчик Анатолій, та наречена стояла під вінцем вагітною вдруге (Георгій народився у червні того ж року). Звісно, було непереливки. Двійко малих дітей, безгрошів’я, важкий побут, та ще й чоловік, замість заробляти гроші, вештається з пензлями.
Для нього чомусь мазанина, на якій рідкий паркан з наволочками та напірниками, здавалася важливішою за перший зуб Толика. Жінка розривалася між горщиками, картопляною друнькою, пранням, дитячим криком, а благовірний все малював.
За два роки попрямував до Москви, де продовжив марнувати фарби. Писав жінок, які пахкотіли стиглим житом, березові худорляві гаї, сховану під поземкою церкву.
Отож, жили то разом, то окремо. У 1905 році народилася донька Галя, і Малевич перебрався до комуни в Лефортово. Там митці писали, байдикували, збирали гроші на бульйонні кістки, а м’ясник завше перепитував: для кого берете: для собак чи для людей?
Розлука тривала пів року. За цей час жінка остаточно переконалася, що їхній шлюб був помилкою, бо, незважаючи на дітей, благовірний, як і раніше, спокійно квецяє жовті будиночки та голих безсоромниць з трикутниками на причинних місцях. Тому зібрала малечу та поїхала далеко-далеко: в село Мещерське. Поближче до липових алей, старовинних садиб, лікарні для душевнохворих.
Тепер між колишніми пролягало майже п’ятсот кілометрів. Казимира влаштувалася фельдшеркою в психіатричну лікарню й закохалася у лікаря. З часом полюбовники вирішили, що вони більше потрібні в Україні, де вирувала епідемія чи то віспи, чи то холери, тому мати залишила дітей на доньку завгоспа лікарні та поїхала рятувати світ.
ТА, ЩО ПЛЕЛА СІТКИ
Невдовзі батько прибув у Мещерське поближче до малечі й вподобав двадцятирічну Софію Рафалович. Дівчину з хвилястим неслухняним волоссям, великими допитливими очима, правильними пропорціями. Саме вона піклувалася про восьмирічного Толика, семирічного Георгія, чотирирічну Галю. Лікувала їхні застуди та готувала борщі з кабачками, яблуками, квасолею. Латала одяг, співала колискові, складала казки. Авангардисту сподобалась її жіночність, от і зробив пропозицію. Софія охоче погодилась.
Молода дружина повністю віддалася великій родині. Поки коханий писав кремезного садівника з ногами-лапами ведмедя та селянок у рясних спідницях-дзвонах з повними відрами води, дружина плела торби (авоськи) і торгувала ними на базарі. Писала дитячі оповідання, які навіть друкували.
Всіляко підтримувала чоловіка, щоб той міг спокійно зображати жниварок, лісорубів, женців, гробарів, боягузів. Декламаторів, атлетів, мандрівників, швачок, зловмисників. Сильних та яскравих людей. А ще — незбагненний чорний квадрат, хрест та коло. Даму на залізничній станції, яка загубилася поміж розкладу, колій, сходів, годинників та паровозних гудків.
Отож Малевич ще дужче заглиблювався у супрематизм. Розкидав на папері чи, може, у безодні червоні та сині прямокутники. Зосереджувався на абстрактних речах, а ще — на кольорі, формі, фактурі, рухові.
Брав участь у виставках "Бубновий валет" та "Віслючий хвіст". Читав лекції, розробляв принти для тканин, вигадував супрематичні сукні, до яких мали б пасувати супрематичні зачіски. Для цього слід розділити волосся навпіл: одну частину пофарбувати в зелений, а іншу — в білий.
Радощі чергувалися з нещастям. У п’ятнадцять років від тифу помер Анатолій, і роботи Казимира почорніли. За три зими (на одинадцятому році подружнього життя) Софія народила доньку Уну, та недовго молода мати насолоджувалась первістком. За п’ять років відійшла через туберкульоз.
ВИПАДКОВІСТЬ, ЯКА НАПОВНИЛА ЖИТТЯ СЕНСОМ
Від розпачу врятувало нове кохання до Наталії Манченко (між закоханими різниця у двадцять три роки). На календарі маковів 1927 рік. Десятиліття жовтневої революції, старт колективізації та будівництва Дніпрогес. Започаткування першої п’ятирічки.
Наречений почувався щасливим та цілісним. Він викладав, відвідав кілька європейських країн, взяв участь у найбільших виставках. Переїхав з родиною до Києва, де читав лекції в художньому інституті, писав статті, завершив полотно "Святошин". Як і раніше, вирізнявся жвавим вибуховим характером, а ще — неабиякою харизмою.
Міг запалити власною енергією будь-який гурт. Палко кохав свою Наталю. Писав романтичні листи й підписувався, як у юнацтві, Казиком. Підкреслював: "Цілую міцно, але боюсь, щоб не лопнула кістка". Друзі не сприймали його нову обраницю, один називав Наталю куркою, інший — випадковістю, та все одно подружжя почувалося щасливим і прожило разом вісім років.
Наталя виховувала Уну й підтримувала у найтяжчі часи: в момент сталінського терору та страждань від онкології.
ДЕ СЕРП І МОЛОТ, ТАМ СМЕРТЬ І ГОЛОД
Хмари над головою Малевича зійшлися стрімко. Товариш Сталін не розумів авангарду, тож вимагав від митців ясного та зрозумілого живопису, а не нагромадження кубів, хрестів, червоних силуетів та білих будиночків-надгробків. Та ще й засновник супрематизму насмілився намазюкати голодні безрукі фігури, у яких замість надбрів’я та вилиць бовваніла домовина.
Підписав провокативно: "Де серп і молот, там смерть і голод". Відтоді почалися арешти й репресії. Художника звинувачували в шпигунстві (не могли пробачити успіх за кордоном), а той, заповнюючи анкету, у колонці "національність" виводив "українець". За ґратами страждав від порушення прав людини. Від того, що мусить прилюдно справляти нужду. Вщент розчарувався у діях радянської влади.
Перше ув’язнення тривало недовго, три місяці, але відбиток залишило глибокий. Більшовики, щоб витрясти з художника "особливо цінну інформацію", вдавалися до тортур: вприскували до сечогінного каналу воду, і цим спричинили важкий запальний процес, який ускладнився раком простати. Нові картини живописця набули трагічного присмаку.
У них стало більше червоного, певно, що людської крові. Якщо дореволюційні селяни поставали жилавими та міцними, то нинішні мали пласкі торси, позбулися волосся, очей та носів, але залишалися сильними духом. Більшість — на синьо-жовтому тлі чи на тлі смугастих полів.
Під час другого ув’язнення розробив ідею багатогранної склянки, бо за ґратами звернув увагу на надто крихке скло, що лопало у долонях. Чоловік звільнився, поділився ідеєю зі скульпторкою Вірою Мухіною, а та запустила задум у виробництво.
Останній рік виявився надскладним. Казимир не вставав з ліжка, відпустив бороду, охрестив себе Карлом Марксом. У нього тремтіли руки: спирався на більярдний кий. Жив бідно, пенсії не отримував, писав автобіографію. Склав сценарій поховання та макет труни (просив покласти з розкинутими руками).
На могилі заповідав поставити високу колону, на ній — телескоп, щоб кожен перехожий міг споглядати Юпітер. Найбільшу планету Галактики…