Реакция на стресс: ошибки и что может помочь

В воскресенье, на следующий день после ракетного обстрела, уничтожившего у нас в селе половину улицы, когда раздалась тревога, я поймала себя на уме: "Боже, пусть просто это прекратится. Как угодно. Пусть просто прекратится ужас". И сразу сказала: стоп! Именно на это и рассчитано. Что мы будем настолько измотаны, что согласны на все. Что будем уверены, что мы больше не выдержим и не сможем сопротивляться. Ты просто измотана и еще не проработала то, что пережила. Ты справишься.

Далее текст на языке оригинала

Я вирішила розповісти про наш досвід переживання стресу, щоб можливо, було більш зрозуміло, що може відбуватись з нами та близькими. І в чому ми маємо бути уважними. Досвід – живий та чесний. Для мене важливо те, що я одночасно перебуваю в різних позиціях - того, хто переживає і реагує, хто усвідомлює досвід, стабілізує і пояснює іншим. Намагалась писати конкретне. Але текст великий.

Важливо пам’ятати, що реакції у всіх різні - немає шаблонів. І реакції та стани динамічні.

Сама подія – ракетний обстріл - була в ніч на неділю. Але ось тільки сьогодні у вівторок у мене з’явилась можливість структурувати думки. І сам досвід ще потребує опрацювання.

Наше безпечне місце - в коридорі між гаражем і підвалом. (Він непридатний для укриття). Ми з дітьми під час тривоги були там. В цей раз одна з ударних хвиль від влучання ракет прийшлася саме по стіні, де гараж. А хвиля від вибуху шахедів некритично пошкодила іншу сторону будинку.

Зазвичай в екстремальних ситуаціях я мобілізуюсь. І я кажу, що мені не страшно - в цей раз було не просто страшно, жахливо. І я самій собі казала - це нормально. І дітям казала – нормально в цьому жаху боятись.

Пояснювала дітям і сусідам, що були на зв’зку, що тремтіння - це нормально. Так реагує тіло. Блювотіння, розлад шлунку, заїкання - нормальна реакція на стрес.

Для мене було дивно, з одного боку, як швидко працює мозок, але із всієї величезної кількості практик, що у мене є в запасі - я пропонувала єдине (і те, що насправді працювало) - пити воду маленькими ковтками. Дихати разом зі мною. Торкатись тіла, щоб не втрачати з ним контакт.

Для себе відмітила, що так стискала зуби, що верхні зуби аж почали хитатись. Намагалась розслабити щелепи.

Реакція на стрес дуже різна:

Одна дитина почервоніла, почала багато говорити, одразу описувала всі свої відчуття та всі події. - вона відреаговувала. З нею ми відпрацювали один з протоколів EMDR.

У другої дитини була інша реакція - блідність, мовчазність, зцепеніння. І мені важливо було підтримувати контакт та пропонувати дії. Хоч син та донька й самі – просили мене пити воду, зупиняли, коли я намагалась шукати кішку. Бо ще було небезпечно.

Донька казала - я так хочу лаятись. Ми з сином "дали дозвіл" - та лайся на здоров'я. (Вона казала, що рус---ня козли та потвори). Але в листуванні з кимось з наших близьких, коли вона сказала ці слова - їй відповіли: ти маєш бути вищою за це, не уподобоятись ворогам. Я сказала: можеш і цю людину послати. Тепер це буде нашим мемом.

В реакції на стрес - не можна соромити, виховувати! Дійсним відчуттям підтримки було те, що ми були в контакті із друзями та сусідами. Списувались. Це дійсно стабілізує. Потім, коли я аналізувала – відмітила – як важливо тримати контакт з кимось зовні. Хто поруч, але не з тобою в будинку.

Розгубилась, коли написала сусідка - Світлана, це у вас пожежа? Я бачу вогонь.

І ось тут я не знала, що швидко робити. Потрібно відпрацювати дії. Ми маємо тримати всередині можливі алгоритми дій.

Після відбою тривоги ми були настільки виснажені, що всі одразу заснули. Син пропонував побігти допомагати сусідам. Але в чаті написали, що там багато спеціалістів ДСНС. І ми, насправді, не могли.

В сам момент нам допомагали:

Дихання. Вода. Контакт із тілом. Контакт із іншими. Нормалізація та пояснення стану.

Моєю помилкою було те, що я не написала одразу - що з нами все добре. Будинок начебто загально цілий.

Бо мені почали дзвонити ті, хто прочитав новини. Із турботи. І це було важливим і цінним. Але я так і не змогла поспати.

Відмітила собі – намагатись подбати про себе і дати інформацію іншим.

Поки діти спали, оглянула будинок. Зрозуміла, де найкритичніше. Що потрібно зробити негайно, бо це пов'язано з безпекою. Одразу мені дивом допомогли відшукати майстрів.

Відмітила – виписати собі контакти тих, до кого можна звернутись швидко за допомогою.

Коли діти прокинулись, син допомагав майстрам. І ми пішли до друзів доньки, що живуть на вулиці, що постраждала. Віднести іграшки - Обіймики і допомогти. Я не знаю, чи це було помилкою. Йти з дітьми цією вулицею. Потім донька казала: "я боюсь це пам'ятати. І не хочу забувати". Напевно, все ж таки це було моєю помилкою – не відновившись йти в місце болю.

Але – те, що нам з дітьми допомогло – коли ми самі пропонували допомогу. У нас на вулиці багато літніх людей. Бути дієвими – відчувати, що можеш діяти – виводить зі стану безпомічності.

Коли ремонтникам вдалось розблокувати гараж, дивом машина була не ушкоджена, ми вирішили поїздити. Ось ця можливість переміщення в просторі, можливість бачити людей, що виглядають "неушкодженими" - бо у нас в селі ми всі були в цей день "тінями" - теж була рятівним рішенням. Наче вдалось "змінити фокус".

І ось після цього я вимкнулась. Фаза мобілізації змінилась.

Я вже не могла зв'язно говорити, зазвичай я дуже уважна і вдячна за всі коментарі. Дякую всім за турботу. Я не могла нікому відповідати. І, насправді, думки і зараз складно формулюються.

Лише після того, як друзі запропонували привезти їжу, я пригадала, що ще не годувала дитину.

В таких ситуаціях потрібна тепла їжа! Пропонуйте, будь ласка, близьким привезти те, що вони б хотіли з’їсти.

Але будь-даска, пам’ятайте, що іноді є потреба в тому, щоб хтось був поруч. Просто мовчки. А іноді це навпаки – виснажує. Не ображайтесь, якщо вам відмовляють.

У мене пішло відреагування в слабкості і розфокусованості. І в тому, що я боялась відвести погляд від дітей. Контролювала постійно, щоб вони були в полі зору. У однієї дитини в головному болі та дратівливості, у іншої – в сонливості.

Навіть кішка їла замість 2 - чотири порції їжі. І не відходила від мене.

У всіх нас дуже загострилась чутливість на всі сенсорні подразники.

Я просила всіх, хто хотів допомогти, не приїжджати. Не телефонувати.

Коли все ж приїхали друзі - привезти смаколиків - я розуміла, що мені складно підтримувати зоровий контакт, що я з кожним словом втрачаю сили

І навіть вже вчора (я вчора ще примудрилась провести практикум – і це було, насправді, для мене особисто, правильною ідеєю. Бо я робила те, що є моєю ціннісною опорою, я на неї спиралась. Але це підсилило втому),

коли приїхали родичі, я пояснювала - що кожен звук, доторк, питання, сигнал в телефоні, роблення комусь чаю - підсилює виснаження. Ми не "не раді їх бачити", ми просто не можемо бути в контакті.

І пояснювала дітям, що така чутливість, неможливість зосередитись, дратівливість - це нормально. Важливо дати нервовій системі час.

Сьогодні я пояснювала це сусідам, щоб зняти почуття провини в їх стосунках з близькими.

На цій фазі для нас були допоміжні:

Дія. Допомога іншим. Якщо є сили, робити те, що є "несучою опорою" чи спати

Відчипитись від себе.

І пам'ятати, що стан динамічний.

Сьогодні у мене була фаза балакучості – коли мені потрібно було виговорюватись. Але ті, кому я сказала, що не можу говорити – вже дбайливо мене не турбували

Будь ласка, звіряйте стан своїх близьких – він змінюється і потреби теж.

Ще сьогодні я зрозуміла: перед тим, як написати комусь повідомлення, варто заглянути до нього на сторінку. Щоб можливо, зрозуміти, чи доречне воно для цієї людини.

Бо питання до мене вчора і сьогодні: що подивитись для спокійного вечора, де купити вашу книгу (яка точно є у всіх інтернет магазинах). Запити про інтерв’ю. Бажання поділитись чимось з життя іншої реальності може бути недоречним. Як і голосові повідомлення.

Коли ти телефонуєш чи пишеш коментар - якщо людина вже розповідає про свій досвід, важливо не переривати її: "у мене теж таке було". Навіть, якщо було.

Сьогодні говорили з сусідкою про те, як люди зустрічаються. Розповідають один одному про те, що відбулося, і наче починають мірятись болем і руйнуванням. У кожного з нас вона своя і досвід свій. І реакції свої.

І всі важливі.

І дуже важлива щира турбота і питання – як ви, чим допомогти. Навіть, якщо скажеш – дякую, ми в нормі.

А ще - фіксація часу. Сьогодні я розмовляла з дитиною, сказала щось про подію, наче вона була ось-ось. Донька сказала: мама, сьогодні вівторок.

Нам важливо фіксувати, що час пройшов. Досвід вже в минулому. Сьогодні вечір вівторка.

Донька мені сказала: я зрозуміла, чому ти завжди, навіть коли ми сваримось, прощаєшся і кажеш що любиш. Я теж так робитиму. Бо невідомо, що може бути далі.

Я сьогодні думала, що ми – своїми досвідами, своєю стійкістю - стверджуємо життя. Нехай Життя нас береже. І ми впораємось!